Уже декілька місяців у західній столиці України працює перукарня, яку тамтешні жителі іменують не інакше як тою, що відкрили переселенці. Подружжя Руслана та Євгенії Носачів із Севастополя – одні з декількох тисяч кримчан, яким вдалося знайти себе у незнайомому місті і започаткувати свою справу. Тут ще пахне свіжою фарбою та купа нерозібраних коробок. У перукарні, що у спальному районі Львова, нас зустрічає заклопотана господиня Євгенія. У неї якраз клієнтка місцева жителька. В сусідньому залі розкладає речі Руслан. Ось, нарешті доїхали наші останні пакунки з інструментами, – залишає цю справу та запрошує нас присісти.
Подружжя Носачів дісталося Львова у січні та протягом двох тижнів кримські перукарі віднайшли та орендували там приміщення. Це удача, про яку колишні мешканці анексованого півострова не могли навіть і мріяти.
Життя до та після референдуму.
– Я народився у Севастополі, але, коли мені було 7 років, ми переїхали з батьками до Дніпропетровська, – розповідає 32-річний Руслан. У Дніпрі школу закінчив та вивчився на кухаря-кондитера. У 23 роки з цією професією повернувся до Севастополя. Але там мене переклинило і я вдарився у перукарське мистецтво. У професії я знайшов і свою дружину Євгенію.
8 років Руслан та Женя пропрацювали в одному салоні свого бізнесу подружжя не мало. Чоловік каже, що клієнтів було вдосталь, проблем з грошима не виникало. На заваді ж подальшому перебуванню у Криму стали питання ідеологічні. Точкою неповернення для звиклих до кримського життя перукарів став референдум 16 березня 2014 року.
– Те, що ми будемо їхати, ми зрозуміли одразу після референдуму, – каже Руслан. Ми там заробляли нормальні гроші. Просто на раз нам перестало там подобатися. І цей ура-патріотизм, я його відразу від себе подалі тримав. Бо на роботі багато хто і більшість друзів казали Ура! Росія!, раділи. Я був у шоці від своїх колег – якби я хотів жити в Росії, я би вже туди давно поїхав і подібних подій не чекав!
Втім, одразу покидати півострів пара не поспішала. Кажуть, хотіли подивитися, як розвиватимуться події далі. Побачене, пояснює перукар, тільки ствердило думку, що лишатися в Криму не варто.
– Я бачив негатив проти України. На українців казали фашисти, бандерівці. Що в телевізорі їм казали, то вони і повторювали у житті. У нас на роботі ці розмови ми намагалися не розпочинати, не торкатись політики, бо людям і так заливали у вуха постійно. Але, якщо, звичайно, зачіпали мене, я там не приховував своєї проукраїнської позиції. Всі знали, що я – за Україну. Якщо мене починали зачіпати я вже міг не стримувати себе. Все говорив у вічі.
За спостереженнями Руслана, люди ніби на раз змінилися.
– Вони все кажуть про історичну справедливість, що вони русские. А я їм кажу: Які ви русские? Ви для росіян росіянами ніколи не будете! Можливо територія і буде російською, але ви на цій території – не росіяни зовсім.
До розмови долучається дружина Євгенія. Вона громадянка Молдови. Пара 8 років у шлюбі. Євгенія каже, що має більш мякий характер у порівнянні з чоловіковим.
– Я в душі все ж трохи вагалася їхати чи ні. Але мені все, що там відбувалося, не подобалося не з якихось політичних причин, а із загальнолюдських. Красти це погано. Те, що відбулося з Кримом це просто масштабна крадіжка. Мене обурювало, як можна так робити!? А чоловік у мене був завжди проукраїнським. Він укроп!
– Ви знаєте, люди ж там мають іншу точку зору теж. Але сидять тихо з нею, – продовжує Руслан. Навіть ті, хто зрозумів, що становище не дуже, їм важко зізнатися, що вони розчаровані, що не зажили вони на повну, як думалося їм. Але кажуть нічого, все буде добре, нам міст побудують. Я їх взагалі називаю Сектою свідків Мосту (сміється). Ми на це все подивилися і восени вже твердо вирішили Новий рік зустрінемо в Україні. І почали завершувати справи та збирати валізи.
Севастополь Дніпропетровськ Львів.
Сталося, як гадалося. З Кримом подружжя Носачів попрощалося якраз у Новий рік. Завантажили своїм добром стареньку машину і попрямували до кордону. Митний контроль вони пройшли легко.
– Росіяни нас питали причину поїздки. Ми казали, що до батьків їдемо Новий рік зустрічати. А нашим ми сказали все, залишаємо півострів! Нам відповіли, що ми – молодці.
У Дніпропетровську на дітей вже чекали батьки. Новий рік родина святкувала разом. Втім, залишатися у Дніпрі пара передумала, хоч перспективи для професійного розвитку тут були.
– А мені не подобається Дніпропетровськ!, – розповідає Руслан з усміхом. Ну так, чесно. Він такий промисловий. Грошовите місто, але я хотів до якогось гарного міста.
Чіткого плану, куди рухатися далі, пара не мала. Кажуть, обирали між Чернівцями, Ужгородом та Львовом. За Руслана та Євгенію все вирішив випадок. Коли вони поїхали на залізничний вокзал за квитками були місця лише до Львова. Тож севастопольці підкорилися долі та рушили на Львів.
– Ми взагалі приїхали до Львова із 5-ма валізами, чотири з яких були набиті інструментами. З речами у нас була лише маленька валізка. Думали, ще може звідсіля зїздимо в Ужгород чи Чернівці, подивимося. Але потім походили тут день-два та подумали, чого кудись ще їхати?! Все підходить! Так ми і лишилися.
Найперше Руслан та Євгенія подалися до Кримської хвилі. Це одна з громадських організацій, волонтери якої, такі самі ж переселенці, допомагають іншим зорієнтуватися на новому місці. Подружжя стало на облік. Завдяки цьому переселенці можуть отримувати щомісячну допомогу. Правда, вона чисто символічна 400 гривень. Жити на такі кошти, звичайно, неможливо. Тож Носачі часу не гаяли. Засіли за оголошення і вже через два тижні орендували приміщення під перукарню. Так у кримчан почався новий етап життя львівський. 
Самі працюють і дають роботу таким же переселенцям.
Екскурсію новою перукарнею нам проводить вже Євгенія. Вона,звичайно, радиться з чоловіком, але все облаштовує на свій смак. Центральна зала з високим, схожим на вуличний, ліхтарем, косметологічний кабінет. В іншому залі ще багато пакунків тут Носачі планують проводити професійне навчання. У розпал робочого дня відвідувачів ще не дуже багато, але всі при роботі.
– Ось наша збірна солянка, розповідає Женя. У нас працює дівчина з Ялти, Лєночка з Сімферополя, адміністратор наш. Манікюр робить Соломія зі Львова. Кирило теж львів’янин і Вірочка з Донецька. І ми разом з ними – з Севастополя.
Євгенія головний фахівець із жіночих зачісок. За її спостереженням, у львівянок волосся значно густіше, ніж у мешканок Севастополя. Чому так не знає.
Без стартового капіталу нікуди. Аби відкрити свою справу на новому місці, переселенцям знадобилося декілька тисяч доларів у теперішньому еквіваленті. Одразу купити все важко, тож перукарня поступово наповнюється новим обладнанням. І разом з ним новими клієнтами. Ми не могли не спитати. Якби Крим от завтра став би знову українським, Руслан та Євгенія повернулися б туди? Вони відповіли одностайно.
– Ми залишимося у Львові однозначно. Це навіть не обговорюється. Все одно там у Криму люди змінилися. А у нас тут новий етап життя. Треба рухатися вперед!
Втім, додають.
– Правда, ми сумуємо за морем. Воно нам і досі сниться.
Фото – Анатолій Остапенко
Софія Богуцька, спеціально для Dnepr.com
